В мире есть кое-что пострашнее коронавирус

По подсчетам World Shock Organization этим болеют преимущественно в странах, переживших тяжелое советское, тоталитарное прошлое. Это вирус обесценение.

Особливо сприятливим є присутність в історії нації репресій та відсутність безпеки. Чи не приїде завтра «чорний воронок» під мою хату? Чи не експропріюють мій дім? Чи не покладуть у психлікарню? Чи не влаштують знову голод?

У таких важких умовах – обезцінення стає природним захистом себе, рідних та друзів від жахів режиму.

Наприклад, ваш друг, хоче спробувати видати власну газету, ви говорите йому: «Петро пробував, але нічого не вийшло (вбили)». Ваш друг сідає на стільчик, замовкає і йде працювати на завод. Ніхто не рипається. Ніхто не шукає можливостей. Ніхто не мріє. Ніхто не пробує. Ніхто не намагається. Є система – обезцінення це її мастило – і її треба вбирати з молоком матері.

Цей стан часто є ускладненням від важкої хвороби – «відмови від відповідальності», що дуже важливо, аби вижити в умовах тоталітарного режиму та врятувати свою родину. Коли людина відмовляється усвідомлювати свою причетність до ситуації у суспільстві і країні – її захисною оболонкою стає обезцінення. Люди починають повторювати мало зрозумілі мантри, на кшталт: «від мене все одно нічого не залежить», «вони все одно все розкрадуть», «хтось прибере». Відмовившись від відповідальності, перетворивши себе на пінопласт, який пливе у весняному струмку (чи то в річку чи то в каналізацію), людина має відмовляються бути «предметом», наполегливо проявляюти активність, позицію та намагатися змінювати середовище. Цим щитом – і стає вірус обезцінення. На кожен факт – реалізації мрій і себе – спрацьовує обезцінення, анулювання факту. Картина світу залишається захищеною. Система продовжує свою роботу.

«Навіщо рипатись, вже все вирішено на «верху»; «Не переводь фарби, ти ж не вчилась на художника»; «Навіщо ти прибираєш біля під’їзду, це марно, завтра все одно хтось вивалить сміття»; «Краще б ти пішов працювати на нормальну роботу, ніж оце все (твоя мрія)». Можна приводити нескінченні приклади, але всі вони вписуються у просту формулу: «мені буде страшно, якщо в тебе щось вийде, бо я не наважився/лась, пробувати».

Інкубаційний період триває стільки, скільки людина намагається не відмовлятись від власної відповідальності. За своє життя, вибір та ситуацію навколо. Коли оточення ламає відповідальність – обезцінення виходить на сцену.

Лікування можна розділити на 2 рівні. Зона болю своєму оточенню та зона болю собі. Якщо раптом, ви помічаєте за собою ці симптоми під час наступної бесіди, коли у вас підніметься імпульс і захочеться погасити активність людини, з якою ви спілкуєтесь, запитайте себе, чому б просто не промовчати…

Сприймайте уникнення «обламування», як марлеву пов’язку, яка зменшує ймовірність зараження.

Самолікування – є єдиним відомим способом подолати цей вірус. Проводиться прийняттям відповідальності та пошуком – чого ви направду хочете від цього короткого і прекрасного життя.

P.S. Можете писати, що текст «ніачьом», порадьте витрачати час на щось інше. Маю вас засмутити, на жаль, маю імунітет від цього вірусу. І про цей імунітет ми поговоримо у наступному тексті.

Добавить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *